Створюємо гру, яку можна дати власній дитині

Я розробляю онлайн-гру, і мій син у неї грає. Це речення звучить безневинно — але це найсуворіше обмеження в дизайні цього проєкту. Адже я сиджу по обидва боки столу: як розробник, який хоче нових функцій, і як батько, який знає, що водиться в інтернеті.

Кілька рішень, яких не було б без цієї подвійної ролі:

Облікові записи без адреси електронної пошти. Дитина не повинна залишати цифровий слід лише для того, щоб складати блоки. Тому наші акаунти не потребують пошти — те, чого ми не збираємо, нікому не зашкодить.

Публічні світи лише з паролем. Незнайомці не можуть просто так зайти у світ дитини. Пароль отримує особисто той, хто має грати разом, — на шкільному подвір'ї, а не від алгоритму.

Нагадування про перерву. Гра показує тривалість сесії й м'яко нагадує зробити перерву. Чи було мені, як розробнику, приємно це робити? Скажімо так: батько переміг розробника. (Думка Justus щодо цього задокументована — і вона інша.)

Поскаржитися так само просто, як написати в чат. Якщо трапилося щось дивне, просто введіть /report — решта (журнал чату, контекст світу) додається автоматично. Дитині не потрібно нічого доводити.

Цікаво, що жодне з цих рішень не погіршило гру. Правило паролів робить світи особистішими. Мінімум даних в акаунтах позбавляє нас клопотів із приватністю. А нагадування про перерву… що ж, іноді воно нагадує й розробнику.

Гра виходить іншою, коли її найважливіший користувач сидить за тим самим кухонним столом. Тепер я переконаний: вона виходить кращою.