«Вода тепер справжня?»

Кілька тижнів я потай працював над виглядом гри вечорами. Згладжування, ambient occlusion, кольорові настрої для кожного біому, світло, що виблискує на матеріалах — усе це окремо непомітне, а разом змінює все. І весь цей час я нічого не показував.

Потім настав вечір істини. Я попросив Justus запустити нову збірку з нуля — без попередження, без «гей, дивись, що я зробив». Він приземлився на планету, на секунду завмер і сказав:

«Стривай… вода тепер справжня?»

Це був весь реліз в одному реченні.

Вода справді була найбільшим шматком: раніше каламутна непрозора поверхня, тепер чиста, з м'якими відображеннями зверху — можна зазирнути в неї й знову пірнути. Попутно ми помітили, що сонце й місяці в небі роками відображалися як чорні диски. (Ой.) Тепер і вони справжні.

Те, чого я навчився того вечора, не має нічого спільного з графікою: незаплановий тест — найчесніший. Якби я розповів Justus заздалегідь, що нового, він би кивнув і похвалив — діти ввічливіші, ніж можна подумати, коли тато щось їм показує. Але спонтанну реакцію десятирічного хлопця, який сам щось відкриває, не підробиш. Вона або є, або її немає.

Відтоді це наш ритуал для великих змін: нічого не казати, запустити збірку, сісти поруч і мовчати. Щоразу трохи нервово. І це найкращий тест якості, який у нас є.